Страница Ольги Фреймут ВКонтакте

Hародилася тоді, коли й витончена Леся Українка, - 25 лютого 1982 року, у Новому Роздолі Львівської області. Тато неохоче забирав із пологового, бо на сина розраховував. Мама теж мала претензії: у мене не було брів та зачіски. Але вже згодом я стала їхнім усім. Дуже хворіла, та любов батьків не дала піти до янголів. Тато заколисував під веселе «Висить ябко», мама горнула до серця під «Цвіте терен». Українську пісню полюбила навічно… …Маленьке місто світськими подіями не рясніло. Розваги шукала на весіллях та похоронах. Звідти заполонилася народними звичаями. Уже в третьому класі перечитала В. Скуратівського та О. Воропая. У школі мені поталанило з викладачами. Класний керівник - Оксана Деркач, обожнювала мої вірші, шкільні свята часто проводили за моїми сценаріями. Ольга Квасниця - учитель мови та літератури, спонукала до грамотності і насолоджувалася нестандартною образністю своєї улюбленої Оленьки. Але іконою стилю стала Олександра Василевська. Учителька англійської мови була живою обкладинкою «Вог»: у розкішних сукенках, напарфумлена… Вона навіть їла не так, як її колеги. Замість біляшів та бурячків – зелене яблуко. Любов до сорту «Грені Сміт» - від Олександри Василівни. Але манірності та відстрорненості від побуту я набралася в Ольги Гірняк, викладача гри на фортепіано. Перед кожним уроком Ольга Іванівна розчісувала розкішну косу, фарбувала уста і тільки тоді розмовляла зі мною. Любила мене особливо. Коли потрібно було трійку в щоденник оселити, ставила “5” з чотирма мінусами. Ще на виховання вплинув от. Василь Репіньовський. Він і досі мій духовний наставник. У 9-10 класах перед уроками я ходила в церкву. Дуже хотіла в монастир. Але от. Василь побачив у мені те, про що й не підозрювала. Покликання. Тому від зречення мирським життям відмовив. Найбільшим щастям дитинства стали мої брат та сестричка: Юля і Коля. Ми і зараз дуже близькі. Я не любила їсти, мені навіть уколи для апетиту в голову кололи. Тепер розумію: бідність нашої сім’ї запровадила меню: гречка, манка, домашнє молоко, на свята – курка-селючка, з Підгірців від улюблених баби Юлі та діда Миколи. А я вже тоді чекала особливої кухні – а будь-що не їла. Щоб не розчаровувати маму, просила брата доїдати за мною. Він ніколи мені не перечив… ...Новий Розділ славився на весь світ виробництвом сірки. Урбаністичні пейзажі заводів ніжно загортали, як у бутику «Прада» сукенку, засмагло-зелені ліси та бездонне озеро Барвінок. Я тоді навчилася бачити тільки красиве, навмисно гидуючи банальним та сірим. Затримуватися у місті-дрібочці довго не планувала. Уже з п’ятого класу жадала стати журналістом. Писати в газету так хотілося. У місцевому «Віснику Розділля» прославляла клас, за нариси отримувала гонорари. А за вірш про Сталіна мене відправили в табір “Артек”… …Львівський національний університет імені Івана Франка став мрією. Пам’ятаю, дивилася на центральний корпус – і плакала. Не могла повірити, що я тут вчуся… Правда, незаможність випхала шукати роботу. Пішла влаштовуватися офіціанткою. У МакДональдс не взяли, бо не було досвіду! У «Лісовій пісні» - неохоче прихистили. Працювала після пар до «останнього клієнта» за 50 доларів на місяць. До речі, страх залишитися останньою гостею ресторану не можу викорінити й досі, бо пам’ятаю, як хоче офіціант встигнути на останню маршрутку, щоб потім не витрачати всі чайові на таксі. Барменша «Пісні» наді мною знущалася: вимагала мити туалети, хоча у закладі була прибиральниця, стежила, щоб я ні на хвилину не присідала, тому я стовпом стояла на високих підборах, навіть, коли кафе пустувало. Хамити навзаєм тоді ще не вміла – пішла. Влаштувалася у «Гранд Клуб Софія» нічним офіціантом. Уранці голим, без людей, Львовом йшла в університет. Досинала в аудиторії. Але такою щасливою була, бо вміла, як ворожка, відчувати, що це тимчасові незручності. Я – вчительська донечка. Бути не відмінницею не знала як. За гарне навчання мене перевели на вільне відвідування… …Поїхала автобусом у Лондон. З 50-м